Журналісти пішли до президента і пообіцяли йому нічого нікому не розповідати про цю зустріч.

За попередньої злочинної влади було не так. Їх іноді просили “а про це, прошу, не говоріть”. І вони про “це” щось або старалися не говорити, або говорили якимись натяками.
Але тільки про якесь конкретне “це”. Про інше говорили, набиваючи собі авторитет і рейтинги, завдяки яким вони цікаві владі сьогодні.
А тих “це” було тоді чимало, особливо в гарячій фазі війни.

А тут усе – державна таємниця, крім факту походеньок. А спитай того журналіста: “Ну, і нахера ти ходив?
Ти ж журналіст.
Твоя функція інформувати, а не замовчувати”, він зробить ображену фізію і закотить очі, а потім або нападе на тебе, або почне щось згадувати про поганого Пороха. Ну, це як правило. Бо він з Порохом затято боровся, а нового хоче полюбити. Інакше це не працює. Бо інакше навіщо все це було, якщо він не кращий?

Починаючи з питання відкритості, що вже на старті мутна і дозована. “Нічево нікому ні скажу.”
Та нахер ти вже комусь вперся…

Залишити відповідь

*

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.