Ми тепленькі і нас беруть голими руками

Я давно спостерігаю за людьми. А спостерігаючи, помічаю, наскільки в суспільствах нашої цивілізації притупилося сприйняття людської загибелі і смерті взагалі. Це стало легко. Легко переживається і легко сприймається. Легко долається і витісняється. Це більше не обтяжує і не викликає емоцій – усе обмежується, як правило, кількома принагідними церемоніяльними словами. А якщо й викликає, то на дуже короткий час, достатній для ритуального, побіжного некрологу в соцмережах.

Розсіяна увага сучасних людей проявляється в цьому аспекті так само, як і у всіх інших. Люди не можуть сконцентруватися на довшому тексті десь так само, як довго не можуть западати в скорботу за якоюсь конкретною людиною. Ми не можемо більше собі дозволити скорботу. У нас це стало рутиною. Особливо в нас. Особливо за останні п’ять років. Ніби це не з нами відбувається. Ніби це не нашу кров і плоть ховають на почесних алеях українських цвинтарів. А разом з нами байдуже всьому світу. Рутина, щоденні жнива великого зла, яке отримало від цього світу презумпцію невинуватості і відворотності покарання. Їм за це нічого не буде, поки… Поки що, цікаво? Де там червона лінія, за яку не дозволять заступити злу? Штука в тому, що її немає. Світовий лад – повне лайно, як тоді у 1938-му. Спокійно пережитий ним Голодомор і сталінський 1937 дозволив їм схавати увесь подальший гітлерівський “тріумф волі”. Скільки потрібно було часу для того, щоби Америка почула про табори смерті? Коли рахунок жертв Голокосту пішов на мільйони?

Це дуже банальне спостереження. Бо це видно всім. Але штука в тому, що таке отупіння і збайдужіння – вірний шлях до того, що ми вже готові як цивілізація знову пережити великі потрясіння – геноциди, концтабори, масштабні масакри. Ми тепленькі і нас беруть голими руками. Ми – тобто світ – цього навіть не помітимо. А коли помітимо, знову вжахнемося, як тоді, коли дізналися про Сандармох і Аушвіц. Невже це справді з нами сталося? Як ми до цього докотилися? А отак – на нейтралці з високої гори. І знову собі повторимо “Ніколи знову”. Точніше, не ми, а ті, хто житиме після нас. Хоча прекрасно всі ми знаємо, чому ми до цього докотилися. Бо історія нічому не вчить. І ми як цивілізація не робимо висновків з її уроків.

Вибачте за банальність.

Залишити відповідь

*

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.